35 років тому сталася величезна трагедія, яка забрала кілька десятків безневинних життів, залишившись таємницею «на дні моря» для громадськості. Про причини й наслідки цього фатального випадку родинам загиблих було суворо наказано мовчати. В живих залишився лише один свідок — людина, якій сьогодні більше ніщо не заважає розповісти правду про цю трагедію.
У 1981 році молодята Володимир і Лариса Савицька поверталися додому зі своєї післявесільної подорожі. 20-річне подружжя з радістю дивилися у щасливе майбутнє — сімейне життя мало бути довгим та щасливим, як у казці.
Посадка на рейс N811 в аеропорту Комсомольська-на-Амурі закінчувалася. 24 серпня 1981 року о 14:56 фатальний Ан-24 злетів у повітря, залишаючи на землі далекі мрії Лариси та Володимира, збутися яким вже не судилося.
На висоті 5220 метрів на літак з 38 пасажирами налетів військовий бомбардувальник Ту-16. Тінь військової машини, що насувалась, не помітив ніхто.
Більшість пасажирів загинуло відразу ж. «У момент удару в нас одразу зник дах і крила. Було чутно гучні крики, — розповідає Лариса. — Я швидко зреагувала і розвернулася до чоловіка — він був непритомний, весь в крові. З цього зробила висновок, що, мабуть, вже все. Попрощалася з ним і почала заспокоювати себе, готуватися до найгіршого, бо в такій ситуації вижити — неможливе».
Раптом перед очима з’явились кадри з американського фільму «Чудеса ще трапляються»: «Дівчина летіла до землі на кріслі літака, впала у джунглі на дерева, — згадує Лариса. — Так я вирішила, що мені потрібно сісти в крісло, щоб пом’якшити падіння».
Мертвою хваткою вчепившись в сидіння, Лариса вісім хвилин падала вниз з уламками літака, кожну секунду чекаючи власної смерті. Раптом почала виднітися густа смуга дерев — до землі залишалося недалеко. Лариса втратила свідомість.
«Розплющивши очі, я побачила рідне обличчя — свого чоловіка. Він сидів навпроти мене в трьох-чотирьох метрах, — до сих пір з болем в серці згадує Лариса. — Було відчуття, ніби він хотів мене побачити, попрощатися зі мною».
Навіть через десятки років ті дні, повні самотності й відчаю, згадуються з величезним болем.
Два дні Лариса провела в тайзі в пошуках людей, не вірячи в те, що їй хтось допоможе. На третій день дівчину знайшли рибалки. «Дізналася, що родичі вже вирили для мене могилу. Їх рили за списками «, — згадує Лариса.
У радянських газетах про трагедію не з’явилося жодного, навіть малесенького рядка. Факт зіткнення двох літаків був негайно засекречений спецслужбами СРСР. Родичам загиблих наказали мовчати про те, що трапилося, віднявши святе право вшановувати пам’ять загинувших страшною смертю.
Довгий час у лікарняної палати Лариси чергувало кілька робітників в штатському. Вони не підпускали до неї ні родичів, ні друзів: «Моїй мамі» порадили мовчати», — говорить Лариса. Лише через довгі роки, у 2000-х, подробиці цієї авіакатастрофи та наслідки кричущої недбалості почали виходити назовні.
Цій бідній жінці, єдиній, хто вижив у тій жахливій трагедії, ще довгий час довелося боротися з численними травмами, і не лише фізичними, а й психологічними. Але через кілька років вона народила сина, змогла почати своє життя з білого аркуша, закинувши спогади у дальні кутки — думка про загиблого чоловіка змушувала рухатися вперед, не здаватися і бути сильною. Дивлячись на фотографії, зроблені через роки після авіакатастрофи, важко повірити, що цій квітучій молодій жінці колись довелося пройти через пекло.
«Я думаю, винні були військові — проклали свої авіатраси, не звіривши їх з пасажирськими перевезеннями, — розповідає Лариса. — 24 серпня святкую свій другий день народження. Таке відчуття, що частина мене назавжди залишилася там — ще не приземлилася. Ніколи не приземлиться».
